Стара футбольна істина підтвердилася в довжелезній пенальтійній битві між «Динамо» та «Ворсклою».
Пройшов у Харкові 29-й за рахунком фінал Кубка України, який не став саме видовищним і видатним. Гра вийшла напруженою, але простою та одноманітною: кияни тиснули масою, полтавчани, як стійкий боксер, тримали удар, зрідка відповідаючи поодинокими джебами. Красивих комбінацій було мало, боротьби – багато, та ігровими моментами, що запам’ятовуються, виявилися блискучі сейви голкіпера «Ворскли» Дмитра Різника, а також забитий у відмінному стилі гол Беньяміна Вербича.
Динамівцям показати футбол хорошої якості заважали не стільки суперники, що відчайдушно билися, скільки нерви. Олексію Михайличенку не вдалося психологічно розкріпачити своїх підопічних і вселити їм впевненість у власних силах. Не сумніваюся в тому, що він намагався це зробити. Але погана турнірна аура в чемпіонаті укупі з багаторічним очікуванням великого успіху сковували їх рух і не дали взяти кубок красиво.
Переможців, звичайно, не судять, але з поправкою на післяматчеві пенальті навряд чи перемогу динамівців можна назвати заслуженою. Швидше – вистражданою (цих слів не було, якщо б зарахували судді чистий, на мій погляд, гол Володимира Шепелєва на 70-й хвилині). Анітрохи не применшую заслуги підопічних Михайличенка, які на шляху до трофею вибили з розіграшу «Шахтар», у конкретному випадку на успіх в рівній мірі претендували і бійці Юрія Максимова. Поєдинок закінчився внічию, а далі все залежало від того, куди полетить м’яч з 11-метрової позначки. Ну ладно, Вадим Сапай – воротар адже не для блезіру стоїть, і тут треба відзначити реакцію Георгія Бущана. А ось куди цілився Володимир Баєнко, зрозуміти складно. «Як ножем по серцю. До кінця життя буду пам’ятати», – сумно зітхнув після матчу Максимов.
Саме пенальтійною серією, яка стала рекордною для наших кубкових фіналів (в загальній складності 18 підходів до «крапки» і 15 влучень!), в першу чергу запам’ятається цей матч. Ось де були емоції, пристрасті, драма, горе і щастя! Радісно за «Динамо», співчуваю «Ворсклі». Витягли б щасливий квиток полтавці, сказав би навпаки.
– Жодному не бажаю опинитися в такій ситуації, – сказав засмучений Максимов. – Так, сьогодні «Динамо» було сильніше, але ми повели в рахунку і закрутили інтригу. Напевно, я б не так хвилювався, якби кияни забили нам другий гол з гри. А так… Дуже прикро, програли в лотерею. Хлопців мені дорікнути нема в чому. Билися, грали. Але щастя було не на нашому боці…
– Багато хто очікував, що ви знову, як і в півфіналі з «Маріуполем», під серію пенальті випустіть молодого Ісенка. Чому не зробили воротарську рокіровку?
– Справа в тому, що Степанюк попросив заміну, коли залишалося грати цілих десять хвилин. Якби я залишив його на полі, і ми потім пропустили, то зараз би картав себе за це. Замість Степанюка випустили захисника Баєнка, хоча могли замінити ще і воротаря. Але Різник стояв нормально, а як би увійшов в гру Ісенко, невідомо.
Олексій Михайличенко віддав належне «Ворсклі» і Юрію Максимову, але при цьому зауважив, що його команда могла вирішити долю фіналу на свою користь без драматизму:
– Не думаю, що такі матчі треба аналізувати. Вийшла справжня кубкова гра – були інтрига, нерви, невикористані моменти, помилки, додатковий час, серія пенальті… Справжній фінал вийшов! «Ворскла» показала, що неважливо, на якому місці йде команда, в якій лізі вона виступає – за Кубок б’ються всі, і кожен має шанс виграти. Разом з тим, – додав головний тренер «Динамо», – ми могли позбавити себе від пенальтійного нервування. У «Ворскли» були передумови для гольових моментів, але до фактичної гостроти біля воріт, як це було у нас, у суперника справа не доходила. «Динамо» п’ять років не вигравало Кубок України, і я дуже радий, що Кубок знову на своєму місці».
Юрій АЛИН
Цифри і факти
- Олексій Михайличенко встановив тимчасовий тренерський рекорд між перемогами в Кубку України – 17 років 44 дні (25.05.2003 і 08.07.2020), а також став восьмим фахівцем, який виграв цей трофей більше ніж один раз.
- Серед тренерів частіше за інших грав і перемагав у фіналах Мірча Луческу – відповідно 11 і шість разів і все – на чолі «Шахтаря» (2004 – у тандемі з Віктором Прокопенком, 2008, 2011, 2012, 2013, 2016). Чотири вікторії на рахунку Прокопенка (1992, 1994 – з «Чорноморцем», 2001, 2004 – з «Шахтарем»), тричі вигравали Кубок Валерій Лобановський («Динамо», 1998, 1999, 2000) та Паулу Фонсека («Шахтар», 2017, 2018, 2019), двічі – Йожеф Сабо («Динамо», 1996, 2005), Анатолій Дем’яненко («Динамо», 2006, 2007), Сергій Ребров («Динамо», 2014, 2015), Олексій Михайличенко («Динамо», 2003, 2020), по разу – Михайло Фоменко («Динамо», 1993), Володимир Сальков («Шахтар», 1995), Валерій Яремченко («Шахтар», 1997), Невіо Скала («Шахтар», 2002), Микола Павлов («Ворскла», 2009) і Сергій Пучков («Таврія», 2010).
Купуйте електронні версії наших видань
Слідкуйте за нами в Facebook, Instagram і Telegram
Читайте також:
