Сезон-2020/21 для українського хокею вийшов особливим. П’ятирічний ювілей Ліга зазначила з розмахом, включивши до складу відразу трьох новачків.
Через два тижні після матчу відкриття за участю двох дебютантів – «Маріуполя» і київського «Сокола» – стартував і «Краматорськ». У команди було менше часу на підготовку, дотепер немає домашнього льоду, проте «заводчани» демонструють завидний результат, поступаючись три очка четвертому «Дніпру» при двох іграх в запасі.
Взагалі, повернення в Україну Павла Микульчика, який до «Краматорська» лише сезон працював головним тренером у «Ліді», вийшло ефектним. Попередній раз в нашій країні молодший з трьох братів Микульчиків виступав ще в сезоні-2011/12, будучи гравцем столичного «Беркута». А грав на той момент 36-річний захисник в зв’язці зі своїм тезкою і нинішнім підопічним – Павлом Тараном.
– Так, з Павлом Анатолійовичем ми дійсно грали в «Беркуті» в одній парі. Це був сезон-2011/12 під час перебування у ПХЛ. Той розіграш виграв «Сокіл», а ми посіли третє місце. Мені тоді було 19 років. Тепер Микульчик – мій тренер. Грамотний фахівець. Він був жорстким захисником і в тій же манері намагається тренувати нас, – згадав Таран. – До речі, я і з другим тренером Євгеном Брулем вже добре був знайомий. Ми разом працювали в «Донбасі», а до цього – в «Вітебську».
– Хто з них був ініціатором твого запрошення до команди?
– Можна сказати, що велику роль в моєму переході зіграв мій приятель – нападник з Білорусі Едік Грін. Ми разом грали в «Вітебську». На той момент він вже був в «Краматорську» і знав, що я хотів би змінити обстановку. Грін закинув вудку тренерському штабу, команді потрібні були захисники, і мені запропонували контракт.
– Чому ти вирішив піти з «Білого Барса»?
– Відверто кажучи, я не збирався залишатися в Білій Церкві два роки поспіль. Хотілося зростання і нового виклику. Тому думав про зміну команди ще минулого літа. Просто вагітність дружини внесла корективи в наші плани. Вирішили, що до народження дитини краще буде залишатися в Білій Церкві. Вийшло так, що вперше за 10 років кар’єри я відіграв вдома відразу два сезони. Після завершення минулого чемпіонату з дружиною зрозуміли, що готові до переїзду. А тут і пропозиція надійшла. Так ми опинилися в Краматорську.
– І умови тобі запропонували тут краще, ніж в Білій Церкві?
– Так, трохи краще. Але різниця не дуже суттєва. І контракт, як у більшості гравців в УХЛ, до кінця сезону.
– Виходить, що команда базується в Краматорську, а тренується в Дружківці?
– Так. І граємо поки на дружківському «Альтаїрі». Обіцяють, що з 1 лютого команда вийде на лід краматорської «Ковзанки». Щоправда, не знаю, наскільки інформація відповідає дійсності. У наш час адже ще і пандемія вносить суттєві корективи, і регулярно з’являються чутки про те, що на арені може бути відкритий «мобільний» госпіталь. Отже, чекаємо. При цьому варто сказати, що затримка з відкриттям ковзанки – єдиний мінус в «Краматорську». У нас є весь необхідний інвентар і немає жодних затримок по зарплаті. Скаржитися гравцям нема на що. Та й колектив зібрався що треба, атмосфера в команді робоча.
– В цьому і є феномен успішного дебюту «Краматорська»?
– Частково так. Як на мене, вдалому старту ми зобов’язані індивідуальній майстерності наших гравців. Це дозволило команді перемогти вже в другому для себе матчі в історії і зараз триматися на високому рівні – боремося за четверте місце з «Дніпром». Також у нас класні воротарі – Михайло Шевчук та Денис Короваєв. Разом з Короваєвим в команду приїхали Артем Сурсов і Микола Столяренко. Вони всі грали в «Сахаліні» в Азіатській Лізі, а зараз є справжніми лідерами «Краматорська».
– Ти назвав уже чотирьох легіонерів, а всього в команді їх 13. Чи має національна збірна України перспективи зростання при такій кількості іноземців?
– Скоріше так, аніж ні. Хлопці, які постарше і представляють національну збірну, зараз на провідних ролях у своїх командах. Той же Микита Буценко в «Донбасі». А якщо говорити про молодих хлопців, то Олександр Денискін – кращий бомбардир «Кременчука», Фелікс Морозов – один з кращих в «Соколі». Так що нехай наші легіонери зараз не такі вікові, як це було в двох перших сезонах УХЛ начебто Дениса Кочеткова або Євгена Царегородцева, але все ж вони вносять свій внесок. Молодь набирається у них досвіду. А рівень чемпіонату зростає.
– Тобто зараз ти не уявляєш існування УХЛ без легіонерів?
– У нас залишилося дуже мало українських хокеїстів. Якщо ми станемо «варитися» у внутрішньому чемпіонаті, нічого доброго з цього не вийде. До того ж ми не наберемо вісім команд виключно з українців. Навіть якщо залучити молодь. Виходить, що легіонери не місця наші займають, а «дірки» в клубах закривають. У будь-якому випадку, це хороший стимул – доводити, що ти сильніший за будь-якого легіонера.
– Хочеш сказати, що до нас приїжджають гравці високого рівня?
– До команд, які борються за призові місця – так.
– А умови їхніх контрактів краще, ніж у наших гравців?
– Можу сказати, що зараз в «Краматорську» всі гравці знаходяться в рівних умовах. У «Білому Барсі» ситуація була трохи інша, але це легко пояснюється різницею в класі хокеїстів. Тобто, в команді Костянтина Буценка були як гравці основи національної збірної України, так і молоді хлопці, які тільки починали свою кар’єру. Логічно, що їх зарплати відрізнялися.
– До речі, в цьому сезоні Буценко втратив практично всіх своїх підопічних, що дорого коштували…
– Так, але команда продовжує «кусатися». У минулому турі обіграла «Сокіл», що йде на другому місці. Упевнений, якби Костянтину Леонідовичу довірили дорослу команду з хорошими гравцями, він показав би високий результат. «Барс» завжди був неприємною командою для суперників. Буценко намагається зламати опонентів правильно обраною тактикою на гру – виключити сильні сторони суперника. За рахунок цього і виграє матчі. Коли аутсайдер обігрує фаворита – це результат тренерської роботи і виконання установки гравцями. Але головний «коник» Костянтина Леонідовича – робота з молоддю. Практично всі українські хокеїсти, які зараз грають в УХЛ, пройшли через Буценка. Той же Віталік Лялька, Діма Ігнатенко… Їх усіх свого часу тренував Костянтин Леонідович. Були часи, коли молодим українським гравцям важко було потрапити до основ провідних команд, тому вони проходили свого роду «обкатку» в «Білому Барсі». Грали проти мужиків і доводили свій рівень, набиралися досвіду. По роботі з молоддю Буценко кращий фахівець в Україні. Оцінювати роботу тренера лише за медалями не завжди правильно.
– А ти можеш уявити ситуацію, коли українці десятками відправляться грати в Європу?
– За кордоном хокеїстів з українським паспортом не сильно-то й чекають. Головна причина – проблема з оформленням документів. Жоден європейський клуб не хоче цим займатися. Їм простіше взяти гравця з шенгенської зони. У мене був гіркий досвід виступу за кордоном після введення вікового ліміту в Україні. Я тоді поїхав до Словаччини. Грав в «Прешове», «Міхаловце», а пізніше в польському «Заглембе». Але коли до закінчення моєї візи залишалося всього пару тижнів, вирішувати питання ніхто не захотів. Сезон вийшов рваним, мені не виплатили зарплату за два місяці, взагалі, неприємний період вийшов. Вдома грати краще.
– Тобто, справа не в рівні наших хокеїстів?
– Згоден, українські гравці вже не так високо котируються в Європі, як раніше, коли наша збірна грала в еліті. А в Росію ніхто не поїде, напевно. Виняток, коли туди кличе хтось із українських тренерів. Те ж саме стосується Білорусі. Зараз жлобинський «Металург» очолює Анатолій Степанищев. Там під його керівництвом грали Андрій Міхнов та Єгор Єгоров.
– Отже, наші хокеїсти довгострокові плани не будують…
– Саме так і виходить. На кожну гру потрібно налаштовуватися, як на останню. Погано зіграв – завтра твоє місце займе інший. Потрібно просто виходити і виконувати завдання. А не розмірковувати про те, що буде в наступному сезоні.
– Тим більше, що передбачити появу трьох новачків все одно нікому б не вдалося?
– Рік тому я б в це не повірив. Щороку з’являються чутки, що якісь клуби з Одеси, Києва, Дніпра або Кривого Рога хочуть заявитися на сезон. Тому поки новачки не провели перший матч, жодний не вірив в те, що відбувається. Добре вийшло – п’ятий ювілейний сезон, розширили чемпіонат. Здорово.
– Цей чемпіонат найсильніший?
– Найсильнішим був 2011/12, коли я грав в «Беркуті». Прохідних матчів було мало – хіба що проти вінницьких «Гайдамаків». А якщо говорити про УХЛ, то так – цей сезон найцікавіший. Зараз бій лідерам дасть кожна команда.
– На яке місце може претендувати «Краматорськ»?
– Спокійно можемо розраховувати на будь-яке з призових місць. Так, у нас не завжди все виходить. Але ми обіграли вже всі команди. Звичайно, хочеться стати чемпіоном. Над цим і будемо працювати.
– А ти віриш, що рівень УХЛ продовжить зростати?
– Сподіваюсь, так і буде. Чемпіонат зростає. Нехай і по трохи. Напевно, правильним рішенням було дограти минулий сезон. Цим ми звернули на себе увагу, і тепер до нас приїхали сильні легіонери – те ж тріо з «Сахаліну». Хто знає, як було б, якщо присудила УХЛ медалі за підсумками регулярного чемпіонату. До слова, для кращої картинки порівняй поточний сезон з 2015/16, коли матчі закінчувалися з рахунком 23:0. Зараз всі команди «кусаються».
– До речі, в сезоні-2015/16 ти виступав в цікавому реноме – тафгая «Донбасу».
– Це було упереджене ставлення до мене. У тому числі з боку суддів. У Білорусі нас змушували битися тренери. І ми билися. Навколо нас тоді і створилася репутація «відпиляних». Зараз мені це заважає. У сезоні-2015/16 я бився лише раз – в заключному матчі фінальної серії проти Андрія Татаренка. А другий випадок був уже в першій грі сезону-2016/17.
У «Білому Барсі» за два роки я взагалі не бився. Але мені видалення все одно виписували. Незрозуміло за що. Доходило до абсурду: якщо я опинявся на льоду під час бійки, то судді не за учасниками сутички стежили, а за моїми діями. Це ж ненормально. Я не грубий гравець і нікого ніколи не травмував. Провокацій з мого боку також не буває. Я хочу грати в хокей, а мені іноді не дають.
Олександр КОСТЮК
Купуйте електронні версії наших видань
Слідкуйте за нами в Facebook, Instagram і Telegram
Читайте також:
