close
Футбол

Андрій Пятов: Скучили за грою

Фото сайта ФК «Шахтер»
Фото сайта ФК «Шахтер»

Вже багато років дев’ятиразовий чемпіон країни Андрій Пятов є не тільки основним воротарем донецького «Шахтаря», але й найдосвідченішим серед діючих футболістів збірної України.

Читати цю статтю на русском языке

Пятов починав професійну кар’єру в Полтаві на моїх очах. Свій перший матч на вищому рівні Андрій провів проти «Іллічівця» 18 червня 2003 року у складі місцевої «Ворскли», куди його з аматорської команди «Артеміда» (Кіровоград) запросив колишній воротар Анатолій Дяченко, який очолював у ту пору федерацію футболу Полтавської області і мав серйозний авторитет в клубі. Пятов зізнавався, що дуже вдячний Анатолію Михайловичу за те, що той зумів розгледіти в ньому талант. Але ж як часом в житті трапляється? Дяченко інспектував поєдинок, в якому «Артеміда» не просто програла, а з великим рахунком, ну а зовсім юний тоді Пятов пропустив п’ять або шість м’ячів. Зате задатки класного воротаря у 15-річного Андрія вже були помітні професійному оку.

Велику роль в становленні Пятова зіграв Сергій Долганський, нинішній тренер воротарів ворсклян, а в ту пору – колега з амплуа, старший товариш, та ще й капітан того складу полтавської команди. Віктор Носов підпускав молодого кіпера до основи поступово, і коли прийшов час, дав йому шанс, який воротар використовував на всі сто відсотків. Влітку 2006-го Пятов потрапив в заявку збірної на німецький Мундіаль, де був третім воротарем, а в грудні того ж року «Шахтар» придбав 22-річного воротаря. За Пятова «гірники» заплатили найбільшу на той момент суму, яку зуміла заробити «Ворскла» на трансфер свого гравця – шість мільйонів гривень. За умовами угоди сезон-2006/07 воротар дограв в Полтаві, після чого перебрався до Донецька.

– Андрій, який матч вважаєте найкращим у своїй кар’єрі, а який – гіршим?

– Я не поділяю матчі на кращі й гірші. Залишаю це на відкуп журналістам і експертам. Поза сумнівами, найбільш пам’ятними є матчі за титул, тому фінал Кубка УЄФА у 2009 році стоїть осібно. Хоча той поєдинок я не можу назвати для себе найкращим.

– На кого рівнялися в дитинстві? Хто з футболістів був вашим кумиром?

– Якщо брати воротарів, то це – Джанлуїджи Буффон. Навіть у солідному віці італієць демонструє свою високу майстерність і приголомшливий професіоналізм. З вітчизняних голкіперів, звичайно, осібно стоїть Олександр Шовковський. А оскільки я родом з Кропивницького, раніше пильно стежив за Іллею Близнюком. Пам’ятаю, як ще хлопчиськом подавав йому м’ячі.

– Як вас називають партнери на полі?

– Просто Пят. Це скорочено від прізвища. Таке прізвисько приклеїлося до мене дуже давно, ще в юнаків.

– З ким найбільше товаришуєте у футбольному світі?

– З багатьма хлопцями склалися хороші відносини. Намагаюся спілкуватися з усіма, тому виділяти когось мені б не хотілося.

– Як переживаєте карантин?

– Як і всі. Займаюся за індивідуальною програмою, проводжу багато часу зі своєю великою родиною – адже у мене четверо дітей! Хочеться, щоб скоріше закінчилася ця епопея з вірусом, щоб всі були здорові, і футбол повернувся на наші стадіони. Впевнений, що вболівальники, як і ми, спортсмени, дуже скучили за грою.

– Чому в першу чергу намагаєтеся навчити своїх дітей?

– Людяності. Хочу, щоб вони розуміли – яких би висот людина ні досягла, вона повинна залишатися скромною та відкритою. Тому намагаюся бути саме таким. Потрібно завжди залишатися людиною. Хочу, щоб діти виросли справедливими і чесними. Я сам – добра людина і нікому зла не бажаю. Важливо виховати їх так, щоб вони самі будували своє життя, а не сподівалися на допомогу батьків. Звичайно ж, ми завжди допоможемо своїм дітям, але хочеться їх бачити людьми самостійними та відповідальними.

– Ви перебуваєте в декількох кроках від свого десятого чемпіонського титулу. Вам не здається, що відсутність серйозної конкуренції у внутрішньому чемпіонаті – великий мінус «Шахтарю», якому на євроарені доводиться боротися з топ-клубами?

– Я не згоден з тим, що у нас немає конкуренції, і чим більше у внутрішньому чемпіонаті буде класних команд, тим краще. Зараз піднялися «Зоря», «Десна», «Олександрія». Сьогодні будь-який клуб з амбіціями і хорошим тренувальним процесом може боротися за місце в єврокубках. А там є можливість заробити гроші, зіграти в матчах із сильними суперниками, отримати гідну пресу й зібрати стадіони. Не думаю, що треба скиглити з приводу рівня чемпіонату. У нас вже є п’ять гідних команд, кожна з яких здатна демонструвати хороший футбол і конкурувати. Хіба за «Олександрію» було соромно в Лізі Європи? Ні, абсолютно. Билися, як могли, і по грі не поступилися нікому. Так що є у нас футбол, виявляється. Впевнений, що інші наші клуби здатні гідно боротися на європейській арені. «Динамо» завжди небезпечно. «Зоря» з Віктором Скрипником у повному порядку. Новий тренер змінив філософію, менталітет гравців, вони стали потужним колективом з хорошим майбутнім.

– Чому ви не граєте під першим номером?

– І правда, коли почалася моя професійна кар’єра футболіста, я ніколи не одягав воротарський светр з першим номером. У Полтаві мені дали 21-й, в «Шахтарі» – 30-й, і він мені подобається. У збірної довгий час «одиничка» була у Саши Шовковського. Я носив 12-й і не бачу сенсу щось змінювати.

– За який клуб ви мріяли грати в дитинстві?

– Пацаном, звичайно, я дуже хотів виступати за кіровоградську «Зірку». Дивився й європейські чемпіонати. Симпатизував «Манчестер Юнайтед» і «Мілану», які в ті роки були дуже сильні. Найбільшою мрією для мене в той час було потрапити в збірну України. Щасливий, що її вдалося здійснити. Приємно відчувати себе частинкою національної команди країни.

– Пам’ятаєте свою першу гру за збірну?

– Звичайно, таке не забувається. Це був серпень 2007 року, матч проти збірної Узбекистану. Тоді ми перемогли 2:1, а гол пропустили вже у компенсований час. Пам’ятаю емоції: було дуже прикро, що не зміг зберегти свої ворота в недоторканності. Що стосується особистих досягнень, я до них ставлюся абсолютно спокійно. Головне – бути частиною команди.

– Перенесення ЄВРО на один рік – це добре чи погано для збірної?

– Це питання риторичне. Не думаю, що через рік наша збірна стане слабшою. Старше – так, але точно не слабше. Одним словом, поживемо – побачимо. У травмованих хлопців є час, щоб повернути собі колишні кондиції. Це плюс.

– У своїй кар’єрі ви досягли всього, чого хотіли?

– Ну ні. Завжди хочеться більшого. Вважаю, якщо є мотивація досягати нових вершин – це добре.

– Де знаходите цю саму мотивацію?

– Я просто займаюся улюбленою справою.

– Влітку вам виповниться 36. Де б хотіли завершити кар’єру – в Лондоні на «Уемблі», в Мадриді на «Сантьяго Бернабеу» або в Донецьку на «Донбас Арені»?

– Відчуваю в собі сили і величезне бажання пограти ще на найвищому рівні, тому про завершення кар’єри говорити рано. Але якщо вас цікавить де, тут відповідь однозначна – «Донбас Арена».

Станіслав МАЙЗУС

Купуйте електронні версії наших видань

Слідкуйте за нами в Facebook, Instagram і Telegram

Читайте також:

Leave a Response