close
Баскетбол

Як зробити Україну успішною?

Когда-то Андрей Агафонов (с сеткой) и Виктор Кобзистый выигрывали золотые медали с «Будивельником». Сейчас у экс-партнеров разные мнения о развитии баскетбола. Фото Юрия ПРОДАНА
Когда-то Андрей Агафонов (с сеткой) и Виктор Кобзистый выигрывали золотые медали с «Будивельником». Сейчас у экс-партнеров разные мнения о развитии баскетбола. Фото Юрия ПРОДАНА

Про це розмірковують наші баскетбольні функціонери. Тиждень тому в нашому огляді ми згадували успіх збірної Чехії, яка під керівництвом тренера «Прометея» Ронена Гінзбурга домоглася історичної перемоги – пройшла через нелегкий відбір і завоювала місце на Олімпіаді. Успіх не був випадковим. Навпаки – свідчив про системну роботу в баскетболі, який явно не є спортом №1 в цій країні. Так чим же ми, українці, гірші, і чому наші успіхи – поодинокі, а не постійні?

Читати цю статтю на русском языке

Тут ми свідомо не будемо загострювати увагу на чеських гравців і тренері. Так, у них є дві зірки – Томаш Саторанський з «Чикаго Буллз» і Ян Весели з європейського гранда «Фенербахче». Але ж від України в НБА виступають Олексій Лень і Святослав Михайлюк (щоправда, разом за збірну вони грали лише раз – проти іспанців в 2018 році і перемогли), та й в європейських чемпіонатах наші баскетболісти були, є і будуть. Фактор тренера напевно важливий, проте українців теж тренує іноземець – латиш Айнарс Багатскіс. Він, нагадаємо, домагався успіхів з «Будівельником» (два чемпіонства і вихід у півфінал Єврокубка) та рідній збірній Латвії поставив гарну і яскраву гру. Загалом, поки не про це.

І тут каталізатором для створення цього матеріалу стало інтерв’ю президента Федерації баскетболу Михайла Бродського каналу «Україна». І хоча говорити про «свою тему» відомий бізнесмен і колишній політик став в контексті участі футбольної збірної в ЄВРО-2020, він все ж окреслив три важливі аспекти: ставлення до спорту з боку держави, робота дитячих тренерів і зусилля саме гравців в своєму становленні. Для того, щоб копнути глибше і доповнити слова Бродського, «Спорт-арена» звернулася до колишнього баскетболіста і тренера, а згодом функціонера Віктора Кобзистого, і форварда «Одеси» Андрія Агафонова.

Поки лише одній країні вдалося поставити великий спорт на професійні рейки – США. Там індустрія ігрових видів – це серйозна надбавка до валового продукту. Будують зал – і вже знають, хто і який прибуток отримає, а глядач передбачає красиві баталії на аренах. Інші, навіть розвинені європейські країни, не можуть похвалитися цим. Що вже говорити про Україну. Свіжий приклад з Франції: там баскетбольні команди живуть в тому числі і за рахунок продажу квитків. Так ось, під час локдауна місцева влада просто допомогла таким клубам грошима. В Україні ж хоч і стабільно є спортивна графа в бюджеті, але розподіл працює по-різному, можна сказати крапково. Такими і виходять результати.

«Держава має займатися ігровими видами спорту, оскільки вони об’єднують націю, – сказав Михайло Бродський. – Для цього потрібна інфраструктура, Держава, а не я повинен будувати зали».

При цьому президент ФБУ зазначив, що вже досягнуті успіхи в кооперації з владою: «Ми почали інфраструктурний проєкт ще за попереднього президента, виділилися гроші – в Хмельницькому, Рівному, Тернополі. Нинішня влада в цьому році виділила 800 мільйонів, є проєкт «Магніт». Давайте побудуємо в Києві 15-тисячний зал. Адже через його відсутність нам не дають проводити багато змагань».

До слова, за роки незалежності в Україні великі арени були побудовані тільки в Маріуполі та Южному. Не без підтримки влади, але швидше за рахунок великих підприємств. Погодьтеся, це посередні успіхи.

«У нас немає комплексної програми щодо розвитку спорту, немає закону про меценатство, коли бізнесмени, які вкладають гроші, отримують податкові пільги. Таке є в багатьох країнах, – каже Віктор Кобзистий. – Зали будують в тій же Польщі, Литві, Латвії, Чехії. Чому не у нас? У нас не зацікавлені в цьому, не розглядають спорт як бізнес або як інвестиції в здоров’я нації. І ще одна проблема – це корупція, яка зжирає все».

…Цікаво, що народними депутатами було чимало спортсменів, в тому числі і один з колишніх президентів ФБУ Олександр Волков. Однак якихось серйозних плодів для великого спорту це не принесло. Залишається сподіватися на нове покоління обранців.

І все ж український спорт і баскетбол зокрема при всіх його проблемах все ж має якісь успіхи. Система «є збої», але дає результат. Але всім відомо, що жодні зали та гроші не допоможуть спортсмену, якщо у нього немає мети, а найголовніше – бажання. І тут ми підійшли до ключової проблеми – саморозвитку. Більшість гравців, досягнувши певних успіхів, або зупиняються в професійному зростанні, або «ламаються» та йдуть. Тут нам ключовим бачиться вік від 21 до 25 років.

«Іноді складається враження, що воно їм не потрібно, – каже Андрій Агафонов, який вже в 22-24 роки став одним з ключових гравців збірної, а в 25 в складі «Будівельника» завоював золоті медалі Суперліги. – Вони проходять всі рівні молодіжних збірних, потрапляють в Суперлігу, де їм потрібно не забивати по 20 очок за матч, а виконати елементарні завдання тренера: десь захищатися, не «протупити» комбінацію, при можливості атакувати. А часто цього немає, немає розуміння баскетболу. Виходить круговорот: гравець не може виконати своє завдання, а тренер за це йому не довіряє, тому що над ним тяжіє результат».

Про персональну відповідальність говорив і Бродський. Президент ФБУ розповів про Святослава Михайлюка, який навіть будучи у відпустці в Черкасах, не тільки встигав проводити майстер-класи для дітей, а й щодня тренувався.

Агафонов пройшов становлення в нелегкий для українських гравців період відсутності ліміту на легіонерів: «У нас були зовсім інші умови: вся стартова п’ятірка з іноземців, на лавці ще троє сиділи. Доводилося вигризати своє місце. Я не був суперталановитим, але напевно дружив з головою. Тренер бачив, що я виконую його завдання, з’являлася довіра, я відчував, що можу впливати на результат матчу. Зараз же багато гравців, яким за 20, так і чекають свого шансу. Хоча, якщо людина старанно працюватиме, і у неї є голова на плечах, вона зможе пробитися».

За свою кар’єру Андрій встиг пограти в Німеччині, Литві, Румунії та Угорщині, але щось взяти для українського проєкту, на його думку, варто лише від перших двох країн: «Там роблять з людей роботів, які мають чітко розуміти, що таке баскетбол. Десь може перегравати, але налагоджувати саму гру. Найголовніше, що там їм прищеплюють мозок, а потім вже хлопці самі розуміють своє місце в баскетболі», – зазначив Агафонов.

Віктор Кобзистий, зусиллями якого в 2016 році був відновлений клуб Суперліги в його рідному Кременчуці, збільшує кут бачення проблеми. «У нас просто мало команд. Якщо молодого гравця запросили в клуб Суперліги, він швидше за все посидить там пару років на лавці і все – або піде з баскетболу, або гратиме рівнями нижче. І ми приходимо до того, що кожна команда Суперліги повинна мати свої «фарми». Вони є тільки у кількох клубів – в Дніпрі, Черкасах, Южному, частково в Запоріжжі. Цих команд в тій же вищій лізі недостатньо. Хоча в тих же лихих 90-х у нас їх було по кілька і в Києві, і в Харкові, і на Донбасі. Зараз же команд катастрофічно не вистачає. І щоб молодому гравцеві потрапити в Суперлігу, йому потрібно бути дуже талановитим. А найчастіше тренери більше довіряють іноземцям, і навіть за форматом ліміту «4+1» українця беруть, умовно, для подачі снарядів. Решта молодь має мало часу. Виходить, що ми «поховаємо» місцевого гравця, але дамо розвиватися легіонеру, який потім поїде до сильнішого чемпіонату».

Є ще один варіант розвитку: виїхати за кордон – і так зробили вже багато, отримали баскетбольнеу освіту в Іспанії або США. Але і тут в якийсь момент гравець впирається в згадані проблеми. Особливо, якщо він повертається до України. До слова, 18-річний син Віктора Кобзистого Олександр зараз грає в Сербії, де досяг успіхів у молодіжній Євролізі та навіть підписав контракт з бєлградською «Мега-Везурою».

«Виїхати за кордон – не проблема, потрібно вибрати те місце, де будеш розвиватися, – резюмує Кобзистий. – Часто батьки думають, що це вихід, і віддають дитину в команду, де вона просто займається і все. Але не прогресує. Та й сенс їхати з того ж Дніпра в юному віці, якщо там є умови для розвитку?»

До слова, «кейси» Дніпра, Южного і Черкас дуже показові. Адже саме школи і головне – клубні системи цих міст дали нам представників НБА та провідних європейських чемпіонатів – Ліщука, Фесенка, Пустового, Михайлюка, Леня. Та й іншим гравцям покоління 1980-90-х є чим похвалитися.

Для вирішення проблем потрібні комплексні заходи, а не крапкові успіхи в згаданих справах. А федерації, мабуть, варто виступити не тільки модератором думок сторін, а зібрати їх воєдино і діяти. Україна має талант, але щоб зробити її успішною, їх просто потрібно об’єднати і спрямувати в потрібне русло. Інакше ми так і будемо радіти виходу на чемпіонат світу, а провали у вигляді поразки від Монголії (чоловіча збірна баскетбол 3х3) та Албанії (жіноча молодіжка) траплятимуться все частіше.

Максим АНАНЬЄВСЬКИЙ

Купуйте електронні версії наших видань

Слідкуйте за нами в Facebook, Instagram і Telegram

Читайте також:

Leave a Response