close
Інші

Ліцензію вилучили, але винних немає…

Рене Теббель готов второй раз представить Украину на Олимпиаде в соревнованиях по конкуру. Фото Олафа КОСИНСКИ
Рене Теббель готов второй раз представить Украину на Олимпиаде в соревнованиях по конкуру. Фото Олафа КОСИНСКИ

Наш відбір в Токіо-2020 нагадав назву новели Михайла Коцюбинського «Коні не винні».

Читати цю статтю на русском языке

Що й казати, з Міжнародною федерацією кінного спорту (FEI) грати словами (або листами) – собі дорожче. Україна за всіма параметрами мала право сподіватися на індивідуальну ліцензію Токіо-2020 на виїздки і на командну – в подоланні перешкод. Перший варіант спрацював на всі сто: наша прима Інна Логутенкова здобула собі, а заодно країні бажаний олімпійський квиток і, незважаючи на відстрочку Ігор, продовжує готуватися до другого свого старту під знаком п’яти кілець.

А ось в конкурі, де командна квота означає поїздку трьох вершників, справа застопорилася. Втім, тут треба володіти тонкощами предмета, в чому кореспонденту «Спорт-арени» посприяв головний тренер збірної України Андрій Петров.

– Для початку пропоную визначитися: наші конкуристи – це, по аналогії з Ріо-2016, група натуралізованих майстрів екстракласу, що мають повноваження представляти Україну?

– Таких четверо. Це Рене Теббель, Ференц Центірмай, Ульріх Кірхофф та Андре Шредер. Дуже досвідчені спортсмени. Кірхофф і Теббель, як то кажуть, шостий десяток розміняли. Ну, а Шредер, якому днями виповнилося 31 рік, виходить, наймолодший. Однак не секрет, що в нашому виді спорту вік не те, що не є перешкодою, а часом навпаки! Як ви здогадуєтеся, в попередні періоди кар’єри вони теж досягали висот. Так, Теббель в складі збірної Німеччини ще три десятиліття тому в Стокгольмі-1990 завоював «срібло» Всесвітніх кінних ігор в командній першості. Що стосується Кірхоффа, то він й зовсім дворазовий олімпійський чемпіон Атланти-1996, особисто і в німецькій команді.

– Не знаю, чи багато хто замислювався, що за питомою вагою узаконених легіонерів від основного «відряджаємого» складу з кінним спортом не зрівняється жодна з національних команд: що футбольна, що баскетбольна. Чия все-таки це була ініціатива?

– Якщо коротко, то складний процес переходу їх під наш прапор просував Олександр Онищенко під час перебування президентом федерації. Зрозуміло, разом з державними інстанціями і НОК України. Адже претендувати на олімпійську акредитацію можна, лише провівши в країні і стартуючи за неї не менше 36 місяців поспіль. До речі, 36-річний Центірмаї, що народився в угорському Комаром-Естергомі, аж з 2010-го представляє Україну. Троє названих конкуристів, крім Шредера, виступали на минулій Олімпіаді та стали командою тринадцятими. В активі Теббеля ще 19-е особисте, і повірте, воно виглядає гідно.

– Але ви ж напевно розраховували в японській столиці підвищити планку в даній дисципліні?

– Безсумнівно, для чого були підстави. Так, влітку минулого року ці хлопці виграли в Будапешті вирішальну стадію відбору в Токіо – Кубок Націй (region C), випередивши дев’ять серйозних опонентів. За всіма регламентами це принесло пряму ліцензію, але! Надалі FEI повідомила нас, що повинен бути і індивідуальний набір очок кожним із збірок. Природно, за підсумками турнірів енного рівня, а ці бали у своєму розпорядженні мав лише Теббель. І ось, уявіть, на дворі кінець листопада, залишається пара таких стартів за кордоном, а в фінансовому плані Міністерства молоді та спорту України їх просто немає.

– Ризикну вгадати, як розвивалися події – федерація почала екстрені пошуки грошей, але задоволення дороге, і ми залишилися «поза гри».

– Ну, не зовсім так. Можливо, вона завищила цифру витрат, звертаючись до міністерства, і не 200 тисяч євро на кожен старт, а майже вдвічі менше. Але, повторюся, фініш року, а процедура затвердження нового кошторису – процес повільний: мова про фінансову дисципліну. Не встигли «вибігати» цей цейтнот, а перегляд ситуації по лінії FEI привів до того, що нам залишають одну індивідуальну ліцензію в конкурі. На початку цього року були зроблені спроби повернути свої права в команді, але тут став вірусний карантин.

– Підозрюю, винуватим у федерації виявився пан Онищенко?

– В якому сенсі? Так, коні, на яких виступають наші лідери, належать йому. За версією Олександра Романовича, він привів команду до бажаного рубежу, вони свій мінімум відстрибали, а далі хто може змусити його вкладатися ще? Тим паче, що він сам, як відомо, перебуває за кордоном.

– Добре, Андрій Анатолійович, але чи реально знайти вихід? Крім того, чи є зримий резерв в тилах іменитих кіннотників?

– Почну з суто українських вихованців, які, так би мовити, на підході. Відмінні перспективи, скажімо, у 19-річної Анастасії Єршової, 22-річного Костянтина Боярка, яких ми обкатували в юніорських змаганнях досить серйозного рангу. Якщо брати спортсменів зі стажем, то переконаний: ані Михайло Пилипенко, ані Костянтин Золін свого крайнього слова ще не сказали. До речі, вони всі готуються в Київській області в тренерській бригаді Грегорі Робена. На перший погляд, теж людина здалеку, француз. Але він у нас так давно, що сприймається своїм серед своїх. Повертаючись до першої частини запитання, є привід чекати на зміни після звітно-виборної конференції ФКСУ, що призначена на 28 вересня.

– Пару слів в жанрі кінного триборства, де ми, по суті, і не претендували на «японський» квиток…

– Найцікавіше, що цей вид, що звучить по-англійськи як eventing, об’єктивно доступний в плані завоювання олімпійської квоти навіть більшою мірою! Якщо взяти до уваги і конкуренцію, і можливість наступної дисципліною перекрити недоліки попередньої, і традиції, які йдуть у нас з часів СРСР. Однак арена для кросу, що входить в програму триборства, яка років десять тому цілком задовольняла, наприклад, в Жашкові Черкаської області, тепер застаріла. На жаль, інші регіони не намагаються обладнати щось подібне, але врахуємо, що за найскромнішими прикидками, це пара мільйонів гривень. Втім, це не говорить, що «на полі» немає самих троєборців. Такі імена, як Петро Плекан або Сергій Черних, як і раніше на слуху. Ось тільки де їм підтверджувати свої аргументи?

– Як не крути, а на десерт – компліменти на адресу Інни Логутенкової, чия ліцензія у виїздки напевно дісталася складно?

– Так це ж очевидно при величезному ажіотажі в світі вищої школи верхової їзди. Тобі треба день за днем в ході кожного турніру збирати результат по крупицях, а вирішує все, ніби апофеоз, кюр «Великого призу». Так, Інна стабільно пройшла серію ліцензійних стартів категорії CDI3* і вище, які увібрали в себе також чемпіонати Європи та світу, а зайняло це понад рік. Буквально в заключному турнірі вдалося обійти пряму опонентку з Польщі.

– Здається, 41-е місце нашої наїзниці в Ріо не відображає справжній потенціал, тим паче в її колекції призи з етапів Кубка світу та інших престижних міжнародних змагань?

– Повністю згоден. Тоді, до речі, втрутився виснажливий для спортсменки і коня маршрут до Бразилії, витрати його адаптації та відновлення. Зараз Інна зі своїм тренером і менеджером Михайлом Пархомчуком готується в Бельгії. Поряд з вірним другом Don Gregorius вона підтягує ще одного коня, щоб застрахуватися від випадковостей. Так що її амбіції виправдані.

Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ

Купуйте електронні версії наших видань

Слідкуйте за нами в Facebook, Instagram і Telegram

Читайте також:

Leave a Response