Прем’єр-ліга повернулася до довоєнного формату з шістнадцяти команд. Нинішнє міжсезоння виявилося найдовшим у вітчизняній історії – перерва між 30-м і 31-м чемпіонатом була 75 днів (9 травня – 23 липня). Це на три доби більше річного проміжку 2006 року (закінчили 10 травня, почали 21 липня).
15-річної давності антракт був пов’язаний з участю нашої збірної в німецькому Мундіалі, зараз – з її виступом на ЄВРО-2020. І там, і там «синьо-жовті» дійшли до чвертьфіналу, тому довгограючі паузи були виправдані високими результатами на «світі» та «континенті».
Ще однією особливістю поточного літа стало перенесення матчу за Суперкубок України. З часу своєї прем’єри в 2004 році цей поєдинок незмінно був завісою нового сезону. І його цінність полягала не стільки у трофейній значущості (ті, хто програв, зазвичай з показною поблажливістю сприймали поразку), скільки в народній цікавості, адже в тринадцяти випадках з сімнадцяти зустрічалися наші гранди – кращого прологу чемпіонату не вигадати. Особливий інтерес був до минулорічної гри, коли Мірча Луческу вивів «Динамо» проти «Шахтаря». І під проливним дощем виграв з рушником на голові. Той рушник відразу назвали чарівним – 85 хвилин гра проходила у київських воріт, а м’ячі влітали в протилежні (3:1).
Тепер таїнство порушено – Суперкубок «зафутболили» на 22 вересня. Так що першим екзаменатором Роберто Де Дзербі в Україні буде не «Динамо» Луческу, а «Інгулець». Тут і різні вагові категорії, та й сам пролог через два місяці після початкової дати читатиме як звичайна глава. Тим більше, що вже через 10 днів Луческу та Де Дзербі зійдуться один з одним в 10-му турі чемпіонату. Якщо, зрозуміло, чого-небудь не трапиться. Ми ж з вами люди досвідчені і знаємо, що все може змінитися в найостанніший момент.
Приклади – свіжіше не буває: друга частина 29-го чемпіонату, землетрус в «Карпатах» та недавня реінкарнація «Миная».
Операція з «пожвавлення» і повернення в нашому футболі не унікальна, швидше традиційна, але звикнути до цього все одно складно. Відчайдушно боровся за виживання «Олімпік» після закінчення чемпіонату раптом різко змінив світліше забарвлення на чорне і відправився туди, звідки не повертаються. На щастя, Владислав Гельзін вчасно одумався, погодившись на першу лігу. Проте одне елітне місце виявилося вакантним. Його-то і зайняв невдаха минулого сезону «Минай», повторивши повернення запорізького «Металурга» і «Чорноморця».
«Моряки», які відбули дворічний термін в першому дивізіоні, на цей раз повернулися за спортивним принципом – влітку 2018-го вони програли «Полтаві» перехідні матчі за місце під сонцем, але через відмову суперника підвищуватися в класі відбулися легким переляком.
У «Вереса» інша історія. З шостої сходинки за підсумками сезону-2017/18 «червоно-чорні» з доброї волі знизилися в статусі на два ранги. Відповідно до їх заповіту, всі права на власність «Народного клубу» з Рівного перейшли до «Львова», що виступав тоді в другій лізі. Звідси і плутанина в свідоцтвах про народження. Згідно з офіційними документами, ФК «Львів», який під цією вивіскою провів один сезон у вищому дивізіоні (2008/09), і нинішній ПФК «Львів» – навіть не троюрідні брати. Але де в такому випадку той «Львів», який 13 років тому засвітився в еліті? За документами – почив у бозі. Тільки хто підкаже, куди нести гвоздики? Загалом, чистої води бюрократія. Виходить, як у відомій комедії: «Виходить, у вас два чоловіка?» – «Виходить, два».
«Верес» повернувся в Прем’єр-лігу через три роки, пройшовши шлях наверх з другого дивізіону. І знову з Юрієм Віртом, який в 2017-му після 22-річного забуття команди вивів її в УПЛ, а потім його самого «пішли». До речі, «Верес» зразка сезону-1994/95 і теперішній – це один і той же клуб? Або з 2018-го родич «Львова»? На відміну від цієї пари у «Металіста 1925» з його знаменитим земляком-тезкою без цифр загальна тільки міська прописка. Хоча спочатку виникнення «двадцять п’ятих» багато хто сприймав як своєрідну «заміну» володарю Кубка СРСР-1988 і семикратному призеру чемпіонатів України. Як сусіди з практично однаковими назвами ділитимуть простір в Прем’єр-лізі (у разі підвищення просто «Металіста»), подивимося. Начебто при такому варіанті батьки «двадцять п’ятих» колись говорили про самоліквідацію. Але сьогодні набагато важливіше знову бачити в еліті такі футбольні міста, як Харків, Одеса, і що кількість учасників відповідає масштабам нашої країни.
Масштабам – так. Але не рівню Прем’єр-ліги. Мабуть, запускати 16 – рішення поспішне. У багатьох клубів засобів – на півтора-два скромних залпу, відсутня належна інфраструктура, включаючи домашні стадіони. Той же «Верес», поки в Рівному будують клубну арену, прийматиме суперників у Луцьку. Для «Львова» і «Руху» місцева «Арена Львів» занадто дорога, а з «Україною» виникли проблеми. Президент «Інгульця» Олександр Поворознюк обіцяє восени відкрити в смт Петрове стадіон, але навряд чи на береги річечки Балка Березнігова вишикується черга з першокласних виконавців. Все-таки далеко від Парижа.
Дозволити собі тренера з італійської Серії А і футболістів з шістьма нулями в ціннику сьогодні може тільки «Шахтар». Втім, в наших реаліях це ще не гарантія успіху. І той же Де Дзербі прекрасно розуміє, що в Україні йому буде набагато важче, ніж в «Сассуоло». Тут з нього інший попит і приклад попередника Луїша Каштру перед очима.
А поки на старті всі рівні. Ну майже рівні.
Едуард КИСЕЛЬОВ
Купуйте електронні версії наших видань
Слідкуйте за нами в Facebook, Instagram і Telegram
Читайте також:
