Тридцять років тому було зіграно заключний чемпіонат СРСР з футболу. Одного з його провідних учасників «Спорт-арена» запросила до розмови. Але спочатку – про основні результати.
Отже, 1991 року золоті медалі здобув московський ЦСКА (43 очки з 60 можливих). До трійки найкращих потрапили їхні земляки – «Спартак» (41) і «Торпедо» (36). Найвищим з-поміж українських команд виявився «Чорноморець». Власне, четверте місце, а не третє він посів тільки за різницею м’ячів. І на перше моє запитання, чи реально було вибороти «бронзу», основний ще з середини 80-х голкіпер одеситів Віктор Гришко відповів так:
– Звісно, все було в наших руках, але зважте на рівень конкуренції. У складі автозаводців грали, приміром, Гришин, Афанасьєв, Тішков, Полукаров, Савічев – той, що Микола, у воротах Подшивалов і Саричев. До речі, очні зустрічі з «Торпедо», наскільки пам’ятаю, на нашу користь – 0:0 і 2:1. На жаль, першим критерієм вважалася різниця мячів, де нам забракло буквально одного-двох (36:20 – у москвичів, 39:24 у «моряків». – Прим. Є.К.). Ну, власне, київське «Динамо» ми обійшли всього на одне очко, а щоразу між нами вийшло 1:0, причому вигравали якраз в гостях!
– Так, тодішньому «Чорноморцю» не був властивим комплекс «чужого поля»…
– Це правда, однак забагато виявилося в сезоні нічиїх – здається, 16. А хто скаже, де саме «недобрали», якщо обігруємо 3:0 московське «Динамо», а проти «Металіста», який фінішував значно нижче в таблиці, взяли одне очко за два матчі? Це знов-таки про напружений сезон.
– Дійсно? А я саме хотів спитати, чи не відчувався отой розпад СРСР і у футболі?
– Знаєте, ми були виховані так: є завдання – для Одеси, наприклад, пробитися в єврокубки, і треба вирішувати. При цьому звільняючи голову від зайвих думок. Хоча деякі розмови справді точилися. Але ж не на старті чемпіонату тим паче?
– Показник «пропущених» у вас вельми достойний – 24 за 30 матчів, отже, міцна оборона?
– Так я ж не сам захищався – з такими партнерами, як Сергій Третяк, Андрій Телесненко, Олександр Спіцин, супернику не розгулятися було. Додайте середню ланку – Юрій Сак, Ілля Цимбалар, Юрій Шелепницький, Ігор Савельєв, Олег Кошелюк. Наша сила була насамперед у ансамблі, який створив Віктор Євгенович Прокопенко. До речі, Юра Никифоров став стовпом оборони пізніше, а до того виконував роль форварда, а в цьому амплуа у нас іще діяли більш досвідчені Іван Гецко й Олександр Щербаков.
– Невипадково «Чорноморець» став першим володарем Кубка України в її суверенній історії, тож цей рубікон клуб здолав порівняно безболісно?
– Короткий весняний чемпіонат-1992 окрім усього визначав для пострадянських країн представників у Європі. Тож виходили саме з цього. Усвідомлення прийшло потім. Не сказати, що так прямо всі вже сиділи на валізах, але після кубкового успіху хлопці, дійсно, потягнулися за кордон. До речі, якихось перешкод нам не вчиняли. Зокрема, ми з Юрієм Шелепницьким прийняли запрошення «Трабзонспору»…
– …І наробили там галасу, обігравши «Астон Віллу».
– Таке було, й публіка, звичайно, перебувала в захваті. Це ж вихід до чвертьфіналу! Єдине, що на той час мій друг устиг перейти в інший турецький клуб. У тих краях два полюси: якщо перемагаєш, то ледь не на руках носять, а от у дні невдач краще з будинку не виходити.
– Попри кілька трофеїв і звання найкращого воротаря турецького чемпіонату, ви за кілька років повернулися в Україну. Довелося читати, що через складнощі з навчанням дітей?
– Розумієте, Трабзон – не надто велике, але затишне місто. Справді, команда давала спротив усім столичним грандам, були й «бронза», і «срібло», і Кубок Туреччини, і Кубок Прем’єра. За радянського періоду там працювало консульство, але невдовзі воно зачинилося. Моя дружина Світлана постійно займалася з донькою Олександрою і молодшим Андрієм, згідно з програмами. І все ж без шкільних педагогів було дуже проблемно. Ось вам і привід повертатися в Одесу. Але за ті три сезони я не шкодую. Коли підписував контракт, то трабзонців тренував бельгієць Жорж Лекенс, а наступні два роки відіграв під орудою Шенола Гюнеша.
– Зі свого боку шанувальники «Чорноморця» навряд чи надто раділи вашому від’їзду. Наскільки мені розповідали самі аборигени, Гриня для них вважався одним з улюбленців. До речі, одеський уболівальник справді такий неповторний?
– По-перше, воротарі в Одесі завжди були класні – Юрій Роменський, Іван Жекю, Олександр Дегтярьов, Валентин Єлінскас – це далеко не повний список. Естафету від мене прийняв Олег Суслов, якого й у збірну включили. По-друге, заслужити визнання цієї братії не так просто! Я застав часи, коли на стадіон ЧМП приходили з онуками й навіть правнуками. Зважте, що одесити йшли на яскравих особистостей, включно з майбутнім володарем «Золотого м’яча» Ігорем Бєлановим. І вони – Володимир Плоскина, В’ячеслав Лещук, Володимир Нечаєв, Василь Іщак, Володимир Устимчик – дарували їм свято. Правда, з В’ячеславом Михайловичем разом у вищій лізі я не грав, він уже був начальником команди. Про неповторність маєте рацію. Бува у скверику на Соборці, де роками збиралася тусовка, ви почули б футбольні секрети, яких ми самі не знали. Ось і спробуй для них на полі не віддаватися сповна!
– Мене в оті 80-ті дивувало, що вихованець такого споконвічно футбольного міста, як Кривий Ріг, настільки складно пробивався в статус основного «першого номера».
– Внесу уточнення: в Кривому Розі я народився, але вчився грати в Орджонікідзе – теж Дніпропетровщина, тепер місто зветься Покров. Моїм першим наставником був Анатолій Андрійович Скачко. А традиції й там ого-го. Коли приїздив на малу батьківщину один з лідерів «Шахтаря» часів переможного Кубка Союзу-1980, а згодом чемпіон-1983 вже в лавах «Дніпра» Микола Федоренко, то ми, пацани, дивилися на нього великими очима. А чому складно – так рівень же який, що відчув і в дублі «Динамо», і в «Металісті». Але ж тільки в отакій конкуренції ти зростаєш.
– Віктор Васильович, а зараз стежите за виступами «Чорноморця», в структурі якого працювали багато років?
– Так, аж дванадцять, у тому числі спортивним директором академії. Завжди уникаю прямих порівнянь, хоча Семен Йосипович Альтман якось назвав конкретний склад команди найсильнішим у історії клубу. Хто був до тієї когорти причетний, мене зрозуміють. Насправді, дивлюся частіше по ТБ. Хоча сподіваюся, картинка повних трибун повернеться на круги своя.
Подякувавши співрозмовнику, ваш кореспондент від імені журналістів і читачів «Спорт-арени» привітав його з 60-річним ювілеєм. Так тримати, пане Вікторе!
Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ
Купуйте електронні версії наших видань
Слідкуйте за нами в Facebook, Instagram і Telegram
Читайте також:
